Петро Семенович, інженер-пенсіонер з атомної електростанції, і батько трьох дітей, важко пристосовується до життя в будинку для літніх людей. Колись він вів активне життя, маючи роботу, що добре оплачується, велику квартиру, машину і люблячу дружину. Разом вони виростили сина та двох дочок і користувалися заслуженою повагою у суспільстві. Однак після того, як десять років тому його дружина пішла з життя, стосунки Петра Семеновича з дітьми змінились. Його син Володя поїхав на заробітки до Італії, там і одружився.
Хоча він часто бував у Італії, з роками його візити стали дедалі рідкіснішими. Дочки Петра Семеновича, які жили в тому самому місті, були поглинені своїми сім’ями та турботами. Якось, 30 грудня, коли всі довкола готувалися до Нового року, і наближався його власний самотній день народження, Петро Семенович згадував про колишні радісні свята. Наступного дня, на його подив, до будинку для літніх людей приїхав його старший син Володя. Той розповів, що щомісяця посилав гроші на його догляд, гадки не маючи, що сестри помістили його в будинок для людей похилого віку.
Вирішивши не залишати батька у державній установі, Володя оголосив, що збирається взяти Петра Семеновича з собою до Італії. Незважаючи на недовіру та небажання старого, Володя наполягав на своєму, запропонувавши йому познайомитися з онукою та почати новий розділ свого життя у родинному колі. Вчинком Володі захопилися всі мешканці будинку для літніх людей. Через кілька днів Петро Семенович вирушив у подорож до Італії, де у теплі сім’ї почав нове життя, підтверджуючи думку, що виховання дітей відбивається у старості.