Після чергової сварки з дружиною, Павло, відчуваючи гнів і розчарування, вибіг надвір, щоб охолонути і зібратися з думками. Він блукав вулицями без певної мети, занурений у свої роздуми. Раптом його увагу привернув жалібний гавкіт. Недалеко від їхнього будинку, на узбіччі, сиділо маленьке щеня, що гавкало писклявим голосом на перехожих. Павло підійшов до цуценя, яке дивилося на нього своїми великими сумними очима. “Гей, малюк, ти загубився?” – лагідно спитав він,
піднімаючи цуценя на руки. Цуценя, здавалося, відразу відчув затишок і безпеку в його руках. Повернувшись додому з цуценям на руках, Павло зустрівся зі здивованим поглядом своєї дружини Ганни. “Павло, що це?” – спитала вона, здивовано дивлячись на маленького супутника. “Я знайшов його на вулиці. Він був один, і я не зміг його там залишити”, – відповів Павло, акуратно опускаючи цуценя на підлогу. Ганна, забувши про сварку, опустилася навколішки поруч із цуценям. “Боже! Він такий милий!” – З усмішкою сказала вона, дивлячись песика.
З того дня щеня, якого вони назвали Купідоном, стало невід’ємною частиною їхньої родини. Він своєю присутністю пом’якшував напругу, додавав радості та тепла до їхнього будинку. Щоразу, коли між Павлом і Ганною знову виникали розбіжності, Купідон своєю безтурботною грайливістю та ніжністю нагадував їм про важливість кохання та розуміння. Павло і Ганна навчилися розмовляти і слухати один одного, і щеня, втілення невинності та доброти, допомагало їм у цій справі. Цуценя непомітно згуртувало їхню родину, ставши їх пухнастим Купідоном – символом любові та примирення.