Віра завжди була звичною до того, що її присутність ніхто не помічає. Компліменти та похвали їй були чужі, адже в дитинстві її ніколи не балували увагою. Так що коли Влад вперше сказав їй, що вона гарна, це прозвучало для неї як щось нереальне. “Ти сьогодні особливо прекрасна”, – сказав Влад, зустрічаючи її біля входу в кафе. Віра спохмурніла, не знаючи, як реагувати. “Ти що знущаєшся?” – Запитала вона, відчуваючи незручність. “Ні, звичайно,” – Влад був щирий. “Ти завжди гарна, але сьогодні… Я не можу відірвати погляд.”
Вона промовчала, бо не знала, що з цим робити. Кожен його комплімент змушував її червоніти і відводити погляд, ніби всередині неї щось боролося з незвичною ласкою. Згодом Влад став частиною її життя, а його теплі слова стали щоденним підтвердженням того, що вона справді цінується. Якось, під час прогулянки, він узяв її за руку і зупинився, змусивши Віру подивитися на себе. “Чому ти завжди відмахуєшся від моїх слів?” – спитав він ніжно. Віра зітхнула.
“Я просто не звикла до компліментів. Завжди здавалося, що вони… не для мене”. Влад усміхнувся і наблизився, обережно торкнувшись її щоки. “Компліменти – це маленька істина, яку я бачу в тобі щодня. І я повторюватиму їх, поки ти сама не почнеш у них вірити.” Згодом слова Влада стали для Віри мостом до самоприйняття. Вона навчилася бачити себе очима люблячої людини, і це змінило її. Компліменти більше не здавалися чужими – вони стали нагадуванням про те, що вона справді варта любові та уваги. І одного разу вона змогла відповісти йому: “Дякую, я знаю”.