Я не можу сказати, що ці 14 років я жив повним життям. Щодня, щогодини мене переслідувала думка про те, що я покинув їх – дружину та сина, якому так не вистачало батька. Син, який боровся з проблемами зі здоров’ям, в той час як я намагався втекти від відповідальності, занурюючись у роботу та порожні розваги. Але одного разу ввечері, сидячи в тиші своєї квартири, я отримав дзвінок від давнього друга сім’ї. “Ти чув новини?” – його голос звучав напружено. “Ні, що сталося?” – я відчув несподіване переживання. “Твоєму синові терміново потрібен донор.
Ситуація серйозна, і… тобі варто було про це знати,” – він закінчив з ноткою осуду. Та новина вдарила по мені, як грім серед ясного неба. Всі ці роки докорів совісті, і ось вона – можливість спокутувати провину. Я міг бути тим, хто допоможе йому, хто врятує його життя. Зібравшись із думками, я зробив те, чого уникав стільки років – я подзвонив їй. “Привіт, це я… – голос зірвався. – Я дізнався про сина. Я… Я можу допомогти.” На іншому кінці дроту була тиша, потім почулося тихе, але тверде:
“Чому ти дзвониш тільки зараз?” “Мені шкода, я… – я проковтнув, намагаючись знайти правильні слова. – Я хочу виправитися. Можу я… Можу я побачити його?” Вона зітхнула, і я відчув, як напруга йде з її голосу. “Так, ти можеш. Нам потрібна вся можлива допомога.” Коли я повісив слухавку, то знав, що це лише початок довгого шляху спокутування. Але зараз, уперше за багато років, я відчував, що роблю щось правильне. Це був мій шанс не лише допомогти синові, а й, можливо, відновити те, що було втрачено 14 років тому.