Роман, як виявилося, був довгоочікуваним мандрівником цим потягом. Він йшов вузьким проходом, сподіваючись знайти вільне місце в одному з купе. Двері одного з купе були трохи відчинені. Він відкрив їх до кінця і побачив молоду дівчину, яка сиділа сама. – Вибачте, тут вільно? — ввічливо спитав він, показуючи на пусте місце. — Взагалі, це було місце для мого хлопця, але просто на вокзалі він кинув мене… Так що, так, місце вільне, — сумно відповіла дівчина, представившись Світланою. Роман сів навпроти Свєти і спробував підтримати розмову, щоб розвіяти її смуток.
— Жаль, що так вийшло… А куди ви їдете? — До столиці, — сказала вона, — хочу почати спочатку. Вони почали розмовляти про життя, подорожі, книги та музику. Час у потязі йшов непомітно. Свєта потихеньку відпускала свій смуток, сміючись з жартів Романа і ділячись своїми мріями. Вона була талановитим художником та мріяла відкрити свою галерею. Роман був письменником. Він розповів про свою останню книгу і про те, як шукав натхнення у подорожах. — Знаєте, я завжди вірив, що натхнення знаходить тебе в найнесподіваніші моменти, — сказав він, загадково глянувши на Світлану.
Ніч уже настала, але вони продовжували розмовляти, доки зірки не почали мерехтіти у вікні потяга. — Можливо, цей потяг не просто перевозить нас із точки А до точки Б. Може, це шанс розпочати все спочатку? — тихо промовив Роман, дивлячись на зоряне небо. Світлана кивнула, і її очі зустрілися з очима Романа. Вони зрозуміли, що це початок чогось нового та прекрасного у їхньому житті. Ранок зустрів їх теплими променями сонця і ніжним поцілунком, що зафіксував початок їхньої спільної подорожі в нове життя.