З моїм єдиним сином Ігорем ми не спілкувалися майже два десятки років, після того, як з’ясувалась правда про його дружину, Людмилу. Коли я викрила її невірність, Ігор переклав провину на мене, а не на неї. Ігор народився у коханні та достатку, ми з чоловіком, Степаном, забезпечували його всім, чим могли. Людмила спочатку зачарувала нас своєю яскравою індивідуальністю, але після весілля по селу поповзли тривожні чутки про її розпусту.
Ігор, засліплений любов’ю чи, можливо, запереченням без аргументів, відмахувався від цих чуток. Якось я стала свідком того, як Людмила увійшла до готелю з чоловіком, і ця сцена підтвердила чутки, в які я довго не хотіла вірити. Після кількох днів роздумів я поділилася своїм відкриттям з Ігорем, який замість того, щоб вимагати пояснень від дружини, попросив мене піти. Наступного дня стало відомо, що Людмила пішла від Ігоря до коханця, залишивши дочку. Замість того, щоб звинуватити дружину, Ігор поклав відповідальність за нещастя в його сім’ї на мене, вважаючи,
що моє викриття спровокувало відхід Людмили. У гніві він віддалився від нас і переїхав із дочкою до іншого міста. Через роки я побачила в Інтернеті фотографію Ігоря та Людмили, які возз’єдналися та щасливо живуть із двома синами та донькою. На недавнє весілля онука ми не отримали запрошення. Ми з чоловіком живемо з болем від відсутності дитини, не розуміючи, чому нас звинувачують у тому, що ми сказали правду.