Мій син та його дружина 7 років тому придбали ділянку землі, яка донедавна залишалася покинутою. На ній був лише фундамент і паркан, поки подружжя не вирішило збудувати на ньому скромний двокімнатний будинок. В очікуванні закінчення будівництва вони разом із дочкою переїхали до гуртожитку. Розмови про це будівництво переважали на кожній нашій зустрічі. Вони обговорювали мрії про будинок: інтер’єр, покрівельний матеріал, утеплення стін. Коли я намагалася поділитися своїми міркуваннями, вони відмахувалися від мене, вважаючи, що їхній будинок важливіший за всі мої проблеми.
Я відчувала їхні наміри: вони хотіли, щоб я продала свою квартиру для фінансування їхнього будівництва. Вони спокушали мене ідеєю, що ми всі разом житимемо у цьому майбутньому будинку. Якось я, нарешті, запитала їх прямо: -Ви хочете, щоб я продала свою квартиру? Їхні очі спалахнули від прямоти мого питання, і вони почали малювати ідеалістичну картину нашого спільного майбутнього.
Як би я не була скептично налаштованою, моє серце вболівало за сина і онуку, які живуть у стиснутих умовах. Я розривалася. Коли я запитала, а де я житиму під час будівництва, мені запропонували залишитися в моєму рідко використовуваному заміському будинку. Але будинок був непридатний для зимового проживання! У ньому не було центрального опалення та сучасних зручностей. Коли я висловила свої побоювання, вони запропонували встановити обігрівач у одній із кімнат.
А коли я запротестувала проти відсутності пральної машини, вони відмахнулися від цих побоювань, сказавши, що я можу обходитися тим самим, що й інші в подібних ситуаціях – прати в тазі. Їхня пропозиція виглядала корисливою: вони перекладали всі незручності на мене – пенсіонерку, тоді як самі продовжували вести комфортне міське життя. Я почувала себе у пастці. Мені дуже хотілося допомогти синові, але ж не ціною власного комфорту та здоров’я!