Серце Зінаїди Василівни забилося, коли вночі задзвонив телефон. Піднявши трубку, вона скам’яніла. – Зінаїда Василівна? Ваша дочка, Марина Миколаївна… Її більше немає… – сказав їй похмурий, незнайомий голос. Зінаїда була спустошена і поклала слухавку. То була реальність, а не сон. Годинник показував 4:30 ранку, онука Уляна спала. Зінаїда знала, що скоро доведеться повідомити її про цю новину. Жінка знайшла втіху у своїй онучці, яка стала замкненою і часто плакала ночами. Зінаїда шкодувала, що відпустила Марину в подорож, яка забрала її життя…
Час минав, і за п’ять років Зінаїда згадувала з Уляною про Марину. Уляна, тепер уже зосереджена на кар’єрі юриста дівчина, стверджувала, що не поспішає заміж, як колись казала її мати. Марина завагітніла Уляною на другому курсі університету і так і не відновила навчання. Зінаїда навіть за стільки років не дізналася, хто був батьком Уляни, Марина ніколи не розкривала цього… Одного разу Зінаїда зауважила, що Уляна часто виходить вечорами надвір. Занепокоївшись, вона простежила за нею і була здивована, виявивши її в кафе з чоловіком. Зіткнувшись із ними, чоловік представився Олексієм, батьком Уляни. Олексій поділився із Зінаїдою своєю історією. Вони з Мариною були закохані один в одного на першому курсі інституту,
але їх розлучило непорозуміння, влаштоване однокурсницею Лізою, яка хотіла отримати Олексія за всяку ціну. В результаті він одружився з Лізою, але в них нічого не вийшло. Після смерті Лізи Олексій дізнався правду, але незабаром виявив, що Марини теж немає в живих, і вона залишила після себе їхню дочку Уляну. Олексій дуже просив взяти участь у житті Уляни, і Зінаїда погодилася. Вони вирішили жити разом у просторому будинку Олексія. Перед переїздом вони втрьох відвідали могилу Марини. Олексій пообіцяв їй, що піклуватиметься про Уляну до останнього подиху. Рідні почали нове життя, сповнене надій та планів на майбутнє Уляни.