Цей день явно заявив себе як поворотний момент у моєму житті. Сидячи у своєму кріслі з книгою в руках, я не могла зосередитися на читанні. Слова, випадково вловлені мною під час недавньої розмови моїх дітей та онуків, луною відгукувалися у моїй свідомості. Вони обговорювали, кому ж дістанеться моє майно після моєї смерті. Це знання, наче отрута, що проникла в мою душу, змушувало мене почуватися непотрібною, лише тимчасовою хранителькою цінностей для моєї родини.
Наступного дня, зібравшись з силами, я вирішила обговорити це з ними за вечерею. Атмосфера була напруженою, коли я почала: “Вчора я випадково почула вашу розмову про моє майно…” – мої слова повисли в повітрі, а вони переглянулися, явно зніяковілі. “Мамо, ми… це не те, про що ти подумала”, – почав мій старший син, намагаючись виправдатися. “Так, ми просто… ми хвилюємося за майбутнє”, – додала моя дочка, але її голос звучав непереконливо. Я зітхнула. “Мені стало страшно жити тут, знаючи, що мої дні для вас мають значення тільки через те, що я залишу після себе. Невже моє кохання і турбота коштують менше?” Мовчання опустилося на всіх присутніх за столом.
Після паузи мій онук узяв слово: “Пробач нас, бабусю. Це було безглуздо і корисливо з нашого боку. Ти означаєш для нас набагато більше, ніж будь-яке майно.” Ця розмова стала початком довгої та відвертої розмови про наші відносини, взаємну повагу та важливість цінувати кожен момент, проведений разом. Мені стало ясно, що, незважаючи на образу, це стало цінним уроком для всіх нас. Ми дійшли розуміння, що сім’я – це не про речі, а про кохання та підтримку, які ми можемо дати один одному. І поки ми разом, то вже маємо найбільше багатство.