Одяг, який ми не носили, я відправляла до села. Це були дуже гарні речі, і я думала, що вони сподобаються молодим родичкам у селі. Але якось вони повернули цей одяг, заявивши, що вони не бездомні. Це мене дуже здивувало і засмутило. І я робила це з простої причини: їхня мати постійно наголошувала на їхньому тяжкому становищі в кожній розмові і говорила, що у неї ледве вистачає грошей на їжу, і у неї немає фінансів на додаткові витрати. Коли я отримала одяг назад, то відчула себе ніяково і вирішила зателефонувати матері, щоб дізнатися, що сталося. — Здрастуйте, тітко Людмило, — почала я розмову обережно. — Я хотіла дізнатись, чому ви повернули одяг?
Я відправила його з найкращими намірами, сподіваючись, що він стане у нагоді вашим дівчаткам. — Доброго дня, — відповіла вона холодним тоном. — Ми не безхатченки, щоб носити поношені речі. Якщо хочеш допомогти, краще відправ гроші. Я була приголомшена її словами. — Вибачте, — сказала я, намагаючись порозумітися. — Я думала, що одяг може бути корисним, тому що ви говорили про труднощі з грошима. Мені й на думку не спадало, що це може вас образити. — Так, у нас справді труднощі, але ми горді люди, — відповіла тітка Людмила вже м’якше. — Якщо хочеш допомогти, то краще грішми. Ми самі вирішимо, як їх витратити.
Я поклала слухавку, почуваючи себе незручно. Мої наміри були добрими, але я не врахувала їхню гордість і почуття. Як би там не було, цей випадок навчив мене, що допомогу треба надавати так, щоб вона не сприймалася як подачка. Наступного дня я надіслала гроші. Це був урок, який я засвоїла: іноді краще запитати, як можна допомогти, перш ніж діяти на власний розсуд. Тітка Людмила прийняла гроші з вдячністю, і наші стосунки залишилися добрими. Тепер я знаю, що важливо враховувати не лише потреби, а й почуття тих, кому намагаєшся допомогти.