Микиту звільнили того дня, коли він повернувся додому з двома великими сумками, пояснивши, що в них – продукція з його колишньої фабрики, видана замість останньої зарплати. У пакетах були сукні, які йому та його сім’ї не стали в нагоді, оскільки у них з дружиною були хлопчики. Брат Микити, Петро, знайшов серед товарів кілька чоловічих та дитячих сорочок, що принесло йому полегшення у скрутну хвилину. Поки сім’я боролася з фінансовою нестабільністю, Микита вирішив відвідати матір у селі,
щоб допомогти з весняною сівбою. Його мати жила сама: сестра давно переїхала до міста і рідко відвідувала її. Мати Микити дуже трепетно ставилася до свого будинку, воліючи, щоб усе було на своїх місцях і нікому не заважало. У тому числі й з цієї причини Микиті не давала спокою думка про переїзд до села як вирішення їхніх проблем, тим більше, що в будинку матері було більше місця та ресурсів, таких як земля та худоба, що могло
б полегшити їхній фінансовий тягар. Однак мати дуже суворо стежила за порядком у будинку, вимагаючи тиші та порядку, що було складно з маленькими дітьми. Як би там не було, через три роки сім’я все-таки адаптувалася до сільського життя. Микита працював на місцевій тартаку, а його дружина Інна знайшла роботу в сільському магазині, де цінувалися її бухгалтерські навички. Діти теж звикли до суворих домашніх правил. Життя сім’ї увійшло в новий ритм, демонструючи стійкість і адаптацію перед значних життєвих змін, особливо, коли вони так необхідні.