Все почалося сім років тому, коли я дізналася, що вагітна. Я ніколи не забуду той день, коли сказала своєму чоловікові Дімі, що ми станемо батьками. Він був такий щасливий, що його очі блищали від радості. “Ми станемо батьками? Ти серйозно?” — його голос тремтів від хвилювання. “Так, любий. Це правда,” – відповіла я, обіймаючи його, відчуваючи, як у душі починає накопичуватися провина. З того часу я живу з брехнею. Наш син Олексій схожий на Діму: такі ж блакитні очі, така сама широка посмішка.
Але в глибині душі я знаю правду: Діма не є біологічним батьком. З кожним днем моя провина та страх втратити сім’ю лише посилювалися. Ця брехня повільно, але вірно, руйнувала мене зсередини. Я бачила, який щасливий Діма, і мені було боляче від думки, що я можу позбавити його цього щастя. Якось уночі, коли ми лежали у ліжку, я не витримала. “Дімо, мені треба з тобою поговорити. Це дуже серйозно,” – мій голос тремтів. “Що трапилося, кохання моє?” – Він обійняв мене, намагаючись втішити. “Я повинна зізнатися в чомусь, що я приховувала всі ці роки. Олексій… він не твій син”, – слова вирвалися з мене, як снігова лавина, що мчить з гори. Все довкола зупинилося.
Я відчувала, як серце Діми завмерло в його грудях. Він мовчки підвівся і вийшов з кімнати. Я залишилася лежати, знаючи, що світ, який ми будували разом, може бути зруйнований назавжди. Наступні дні були сповнені мовчання та напруження. Діма зрештою сказав, що йому потрібен час, щоб усе обміркувати. Я ж зрозуміла, що, незважаючи на весь біль, який я завдала, правда це єдиний шлях до зцілення. Ми ще не знаємо, чим усе закінчиться, але я готова зіткнутися з усіма наслідками моїх дій.