Віка та її чоловік Артем переїхали до Києва на навчання та згодом оселилися там. Одружившимсь і народивши дітей, вони зіткнулися з фінансовими труднощами, особливо коли Віка народила другу дитину та пішла у декретну відпустку. Щоб допомогти, Віка запропонувала своїй мамі, Людмилі Дмитрівні, яка жила сама, приїхати до Києва та допомагати з доглядом за дитиною. Людмила Дмитрівна переїхала і навіть влаштувалась на роботу до найближчого магазину, приносячи в сім’ю продукти та допомагаючи платити за квартиру. Такий стан речей видавався вигідним, поки Артем не запропонував
Людмилі взяти кредит на покупку машини, запевнивши, що всі виплати візьме на себе. Довіряючи зятю, Людмила погодилася, але після придбання машини ставлення Артема до неї різко змінилося. Він став знаходити недоліки у всьому, що робила Людмила, змушуючи її почуватися небажаною у їхньому домі. Почуваючись відчуженою, Людмила вирішила провести ніч у колеги, де знайшла втіху. Тим часом удома наростала напруженість: Артем висловлював своє роздратування присутністю Людмили, а Віка захищала внесок матері.
Пригнічена ворожістю і почуваючись чужою, Людмила вирішила обговорити ситуацію з Вікою. “Мені потрібно жити одній. Ми так більше не зможемо”, – оголосила Людмила. Віка незворушно повідомила, що вони планують переїхати ближче до батьків чоловіка, маючи на увазі, що допомога Людмили більше не потрібна. Людмила повернулася до себе з розбитим серцем через напружені стосунки з дочкою та скривдженим на неї зятем. Їй залишалося виплачувати кредит і з гіркотою розлучатися з онуками, яких вона дуже любила. Все це змусило її засумніватися в подяці та справедливості сім’ї після стількох жертв.