Все почалося як у поганому сні. Після стомлюючого переїзду та встановлення останньої штучки на місце, я, нарешті, влаштувалася зручніше на дивані в новій квартирі. Це мало бути першим спокійним вечором на новому місці. Але спокій тривав недовго. Двері раптом відчинилися, і на порозі з’явився молодий чоловік у піжамі і з подивом в очах. Його очі, що дивилися на мене, були сповнені подиву. “Хто ви? Що ви тут робите?” — закричав він, тільки-но побачивши мене. Намагаючись зберегти спокій, я відповіла: “Вибачте, я тут живу. Орендувала квартиру на два місяці.” Він похитав головою, явно намагаючись прокинутися і зрозуміти те, що відбувається.
“Але це моя квартира,” – сказав він тихо, потім голосніше додав, – “Ви повинні піти!” “Але я заплатила! Вам краще поговорити з вашим братом. Він здав мені цю квартиру”, – пояснила я, відчуваючи наростаюче роздратування. Той чоловік вийшов, дістав телефон і почав голосно розмовляти. За хвилину пролунали крики, і я зрозуміла, що це він розмовляє з братом. Сварка досягла апогею, і мені стало зрозуміло, що залишатися тут було б великою помилкою.
Наступного ранку я поспішила до брата господаря, щоб забрати свої гроші. На його обличчі читалося розчарування та сором. “Вибачте за всі незручності,” – сказав він, вручаючи мені конверт. “Я сподіваюся, ви знайдете відповідне місце.” З цими словами я йшла, відчуваючи суміш полегшення та розчарування. Декілька наступних ночей я провела в готелі, перебираючи оголошення в пошуках нової квартири. І щоразу, коли я збиралася дивитися чергову квартиру, у моїй голові звучало питання: “Чи не повториться та сама історія знову?”