Після майже двох десятиліть життя в Італії, де я будувала кар’єру, виховувала дітей та звикала до місцевої культури, у моє життя несподівано увірвався Лука. Його залицяння були такими ніжними та уважними, що я не змогла встояти. Він був саме тим, хто змусив моє серце битися частіше. “Ти особлива,” – казав він мені під місячним світлом, коли ми гуляли вузькими вулицями мого містечка. Його слова здавались мелодією, яку я хотіла слухати вічно. Але коли я розповіла дітям про нього, їхня реакція вразила мене.
“Як ти можеш думати про когось крім нас?” – обурилася моя старша дочка, її голос звучав скривджено і незрозуміло. “Ми просто хочемо, щоб ти була щаслива, але… це так дивно,” – додав молодший, його очі були сповнені змішаних почуттів. Я зрозуміла, що мої діти бачили в мені тільки матір, стійку та незалежну, яка завжди була поруч тільки для них. Їхня реакція змусила мене замислитися: чи не втратила я себе як жінку в гонитві за ідеалом материнства? Якось увечері я зібрала всіх за кухонним столом. “Я розумію, що це непросто для вас,” – почала я, намагаючись знайти правильні слова.
“Але Лука робить мене щасливою. Це не зменшує мою любов до вас. Я все ще ваша мама, але я також людина, яка заслуговує на щастя.” Розмова була довгою і нелегкою , але поступово діти почали розуміти. Ми домовилися, що Лука поступово стане частиною нашої родини на наших умовах. З того часу минуло кілька місяців. Хоча не всі моменти були гладкі, ми вчилися бути сім’єю разом. Лука показав не тільки мені, а й моїм дітям, що кохання не знає меж і що щастя може прийти знову, навіть коли ти його вже зовсім не чекаєш.