Тетяна дивилася у вікно дитсадка, де грали діти, і її серце наповнювалося теплом. Вона завжди знала, що її покликання – дбати про дітей. Спочатку це були її молодші сестри, за якими вона наглядала у дитячі роки, коли їхні батьки були на роботі, потім – діти сусідів, яким вона допомагала після школи. Зрештою Тетяна знайшла своє справжнє призначення, ставши вихователькою у дитячому садку. Незважаючи на свою любов до дітей, Тетяна зіткнулася з великою особистою трагедією – вона не могла мати своїх дітей. Це відкриття глибоко зачепило її, змусивши відмовитися ідеї створення власної сім’ї. “Я не хочу, щоб хтось у цьому житті страждав через мої проблеми,” – говорила вона подрузі Ірині,
коли та намагалася вмовити її піти на побачення. Якось, під час свята у дитячому садку, Тетяна познайомилася з Олексієм – дядьком одного з вихованців. Він був вдівцем і один виховував племінника. Між ними відразу виник невидимий зв’язок, заснований на загальній любові до дітей та розумінні труднощів, пов’язаних з їх вихованням. “Ви чудово поводитеся з дітьми,” – сказав Олексій, спостерігаючи за тим, як Тетяна втішала засмученого малюка. “Це моє покликання”, – посміхнулася Тетяна. “Хоча я і не можу мати своїх дітей, зате можу піклуватися про чужих.”
Олексій з повагою глянув на неї. “Ви знаєте, Тетяно, іноді сім’я – це не ті, кого ми народжуємо, а ті, кого ми обираємо.” З того часу вони стали зустрічатися частіше. Олексій та його племінник стали частиною життя Тетяни, даючи їй можливість випробувати радість материнства, хоч і не у біологічному сенсі цього поняття. Тетяна усвідомила, що доля подарувала їй унікальний шанс кохати та бути коханою, незважаючи на всі обставини. Її життя наповнилося новим змістом, доводячи, що любов і сім’я мають багато форм, і кожна з них по-своєму є цінною і важливою.