Єлизавета ніяк не могла забути той день, коли батьки повідомили про розлучення. Будучи лише дванадцятирічною дівчинкою, вона відчула весь тягар і біль цього рішення. Вона пам’ятала сльози, порожнечу та почуття втрати, які пішли за цим оголошенням. Ці спогади глибоко закарбувалися в її серці та розумі… Тепер, багато років потому, Єлизавета зіткнулася з власним шлюборозлучним процесом. Думка про те, що їй доведеться заподіяти такий самий біль своїм двом дітям, змушувала її серце стискатися від страху та провини. “Як я можу це зробити, не зашкодивши їм?” – думала вона, лежачи ночами без сну.
Єлизавета вирішила поговорити з психологом, щоб знайти найкращий підхід до цього делікатного питання. Під час однієї із зустрічей психолог сказав: “Найважливіше – це чесність та підтримка. Ваші діти повинні знати, що, незважаючи на всі зміни, любов до них та їхня безпека залишаться незмінними.” Озброївшись цією порадою, Єлизавета зібрала своїх дітей, щоб поговорити з ними. “Ми з татом дуже вас любимо, і ніщо ніколи не змінить цього,” почала вона, намагаючись зберегти спокій та впевненість у голосі. “Але іноді навіть найбільш люблячі люди не можуть жити разом. Це не ваша провина, і ми обидва будемо поряд з вами, незважаючи ні на що.
” Діти слухали, і хоча видно, що новина засмутила їх, Єлизавета відчувала, що її відкритий і чесний підхід допоміг пом’якшити удар. У наступні місяці вона робила все можливе, щоб підтримувати зв’язок з їхнім батьком і забезпечити дітям стабільність і любов, на які вони заслуговують. Цей період у їхньому житті був непростим, але завдяки зусиллям Єлизавети її діти змогли адаптуватися до нової реальності з меншими травмами. Єлизавета зрозуміла, що хоча неможливо повністю уникнути болю, з любов’ю, терпінням і відкритістю можна мінімізувати страждання своїх близьких.