Я не люблю скаржитися, але я дійшла до тієї точки, коли мовчати вже неможливо. Моє життя здається таким, немов я зайшла в глухий кут. Чоловік пішов, залишивши мене одну з трьома дітьми. Батьки, яким я завжди довіряла, сказали, що настав час мені вирішувати свої проблеми самостійно. Коло підтримки звузилося до нуля. І ось я, стоячи біля вікна, розмірковуючи, як і куди мені рухатися далі? В один із важких днів, коли здавалося, що сил більше немає, я вирішила піти до парку. Діти грали на майданчику, а я сиділа на лавці, занурена у свої думки. Тут до мене підсіла жінка похилого віку. Вона посміхнулася і спитала: “Важкий день?”
Я кивнула. Через пару секунд з мене ринув потік скарг та образ. Вона терпляче слухала, киваючи головою. Коли я закінчила, вона взяла мою руку до своїх і сказала: “Знаєш, у житті бувають моменти, коли здається, що все втрачено. Але саме в ці моменти ми знаходимо в собі сили, про які навіть не підозрювали”. Її слова, прості, але щирі, змусили мене по-іншому поглянути на свою ситуацію. Я зрозуміла, що хоч чоловік і пішов, а батьки залишили мене одну,
у мене все ще є троє прекрасних дітей, які потребують мене. І я маю бути сильною заради них. З того часу я почала шукати способи вирішення своїх проблем. Я знайшла роботу, яка дозволяла мені бути поруч із дітьми, коли вони цього потребують. Я навчилася економити та планувати наше майбутнє. І найголовніше, я знайшла в собі сили йти вперед, незважаючи на всі перешкоди. Життя ще не стало простіше, але я навчилася знаходити радість у малих речах і бути вдячною за те, що маю. І хоча шлях попереду ще довгий і тернистий – я впевнена, що зможу його пройти.