Руслан завжди мріяв про той день, коли він поведе свою дочку Ганну до вівтаря. У його мріях цей момент був сповнений гордості та щастя. Однак, коли цей день поступово наближався, його почуття почали приймати зовсім інший оборот. “Тато, я хочу, щоб ти зустрівся з Олегом, моїм нареченим,” – сказала Ганна одного вечора, її очі світилися щастям. Руслан, посміхаючись, готувався до зустрічі, але коли він побачив Олега, його посмішка миттєво згасла. Олег був на два роки молодший за Ганну
і виглядав настільки молодо, що Руслан ледве міг повірити, що він стане його зятем. “Здрастуйте, Руслане Петровичу. Я дуже радий зустрічі з вами,” – сказав Олег, простягаючи руку. “Доброго дня, Олегу. То ти наречений моєї дочки?” – насилу промовив Руслан, намагаючись приховати своє розчарування. Весь вечір Руслан спостерігав за Олегом, який здавався йому надто молодим та недосвідченим. У його голові крутилися думки про те, що його дочка заслуговує на когось зрілого, на когось, хто міг би забезпечити їй стабільність і захист.
“Тато, ти ж радий за мене, чи не так?” – Запитала Ганна, коли Олег відлучився. “Ганно, він такий молодий… Ти впевнена у своєму виборі?” – невпевнено спитав Руслан. “Він чудовий, тату. Я люблю його. І я знаю, що він стане чудовим чоловіком”, – впевнено відповіла вона. З часом Руслан почав розуміти, що головне в житті – щастя його дочки. Він бачив, як Олег любить Ганну, і його серце поступово тануло. У день весілля, коли Руслан вів Ганну до вівтаря, його очі наповнилися сльозами – не від розчарування, а від усвідомлення, що його дочка знайшла своє кохання, незважаючи на всі його сумніви.