Влад та Олена завжди мріяли про власний будинок у селі, де їхні діти могли б рости в гармонії з природою. Коли вони нарешті купили будинок, їхньому синові Артему було 10, а дочці Ксенії – 13 років. Незважаючи на початкове захоплення, роки в селі виявилися повними компромісів та відмов від міських зручностей. Як тільки діти закінчили школу, то переїхали до міста на навчання – і тут почався справжній жах. Артем і Ксенія почали звинувачувати батьків у втрачених можливостях. “Ви забрали у нас наше дитинство!” – обурено говорила Ксенія в одній з телефонних розмов.
“У всіх були гуртки, секції, а у нас що? Тільки ліс та поля!” Артем підтримував її: “Так, ми пропустили стільки всього! У місті діти куди більш розвинені та соціалізовані.” Влад і Олена слухали це, ледве стримуючи біль. Вони хотіли дати дітям спокійне, здорове життя, але не врахували, як це вплине на їхній соціальний розвиток. “Ми робили все, що могли”, – тихо сказав Влад. “Ми думали, що життя в селі буде найкращим вибором для вас.” “Але ми не хотіли, щоб ви відчували
себе відірваними від однолітків”, – додала Олена. “Ми щиро вірили, що це було правильно.” Згодом діти почали розуміти, що їхні батьки діяли з найкращих спонукань. Вони почали цінувати навички та знання, які отримали, виросши в селі, але також усвідомили, що їм доведеться надолужувати втрачене. Тепер, будучи дорослими, Артем і Ксенія визнають, що їхнє дитинство було не таким, як у міських дітей, але воно було сповнене любові та турботи. Вони навчилися цінувати те, що мали, і зрозуміли, що кожен вибір у житті несе як плюси, так і мінуси.