Залишившись на вечірні заняття в університеті, я зрозуміла, що час пролетів непомітно. “Підемо до кав’ярні?” – Запропонувала подруга. Я погодилася, незважаючи на те, що вже були сутінки. Сидячи в кав’ярні, ми потопали в бесідах і ароматі свіжозвареного напою, забувши про все на світі. Коли я нарешті вийшла на вулицю, ніч уже огорнула місто своєю темрявою. Живучи одна в незнайомому місті, я завжди намагалася уникати пізніх прогулянок, але цього разу виходу не було. Дорога додому здавалася нескінченною.
Раптом я почула чоловічий голос позаду: “Вибачте, не підкажете, як пройти до бібліотеки?” Я обернулася, чекаючи побачити когось незнайомого, але переді мною стояв мій старий друг із рідного міста Сергій. Ми не бачилися кілька років, і його раптова поява в такому місці здавалася мені дивом. “Сергію?! Ти що, як ти тут?” – Вирвалося в мене здивовано. “Я переїхав сюди на навчання кілька місяців тому. А ти?” – Він усміхнувся, радіючи зустрічі не менше за мене. Я розповіла йому про свій переїзд та навчання. Ми йшли разом, обмінюючись новинами та спогадами.
Страх і тривога, що огортали мене раніше, зникли, наче їх ніколи й не було. Сергій розповів, як він шукав старих друзів у цьому новому для нього місті, і як несподівано було зустріти мене тут. Ця зустріч наповнила мене теплом та впевненістю. Ми обмінялися телефонними номерами і обіцяли зустрітися знову. Провівши мене додому, Сергій сказав: “Як чудово, що доля звела нас у такому місці!” Я лягла спати тієї ночі з усмішкою на обличчі. У цьому великому та незнайомому місті я раптово знайшла шматочок батьківщини…