У мене була чудова родина. Ми жили у селі, недалеко від районного центру. Спочатку у нас народився син, а потім – дві доньки. Діти виросли, зв’язали себе узами шлюбу – і один за одним відлетіли з рідного гнізда. 17 років тому не стало мого чоловіка. Однією мені було дуже погано, тож я вирішила поїхати до Італії. Там у мене було багато знайомих та подруг, і всі вони непогано заробляли. Особисто мені гроші були ні до чого, тому практично весь свій заробіток відправляла дітям. Доньки купили квартири, син – машину.
Восени минулого року здоров’я почало мене підводити, тож я вирішила повернутися на батьківщину. Всю зиму пролежала у лікарні, а потім мене виписали додому. Старша донька поїхала до Чехії та сказала, що більше не повернеться. Молодша донька поїхала до Англії до чоловіка – і залишилася там. На батьківщині в мене залишився лише син. Він багато працює, приїжджає щотижня, привозить продукти. Всі справи по дому доводилося робити мені одній: прати, гладити, готувати, забиратися. Невістка жодного разу до мене не приїжджала. У мене ніколи не було з нею дуже теплих стосунків, але, будучи в Італії, я ніколи про неї не забувала: багато разів надсилала їй подарунки,
якийсь час вона мене навіть “мамою” називала. Наразі мені дуже потрібна допомога, але від дітей чекати нічого не доводиться. Виручає мене лише одна людина – сусідка Настя. Дівчина живе одна, без батьків, але такої доброти та підтримки я не відчувала від жодної людини. Я впевнена, що Настя ніколи не залишить мене. Я їй позичила гроші на навчання, але забирати цю суму назад ніколи не буду. Більше того, якщо діти про мене не згадають, я свою квартиру перепишу на Настю. Вона гідна такого подарунка.