Залишаючи батьківщину, Гриша та Маша трималися за руки, ніби шукаючи підтримки у світі невизначеності, який на них чекав. Перед очима стояли стурбовані обличчя їхніх дітей, Колі та Ані, повні питаннями та страхом перед незвіданим. “Мамо, а коли ми повернемося?” – наївно запитав Коля, намагаючись упакувати свого м’якого ведмедика у чемодан. “Ми повернемося, коли все налагодиться”, – тихо відповіла Маша, погладжуючи його по голові. Переїзд був сповнений труднощів. Нова країна була лабіринтом незрозумілих вулиць, незвичних запахів і незнайомої мови. Діти відвідували школу, де все здавалося їм чужим, і щодня поверталися додому з тяжким серцем.
“Чому вчитель завжди на мене сердиться? Я ж намагаюся,” – заплакала Аня одного вечора. Гриша і Маша обмінювалися поглядами, повними безсилля, їхні серця розривалися від бажання допомогти, але рішення, здавалося, не було. Через два роки, повні ностальгії та туги за батьківщиною, Грицько сказав Маші: “Може, варто повернутися? Адже вдома все-таки краще.” Маша, зітхнувши, погодилася: “Так, тут у нас немає того тепла та душевності, які були там.” Повернення було наче вдих свіжого повітря. Коли літак приземлився, діти припали до ілюмінаторів,
впізнаючи знайомі контури своєї батьківщини. “Дивися, мамо, це наше місто!” – схвильовано вигукнув Коля. Проходячи через митний контроль, вони відчули, як нарешті повернулися до рідного дому. “Ми зробили це,” – тихо промовила Маша, посміхаючись через сльози щастя. Вони зрозуміли, що, незважаючи на всі труднощі і випробування, немає місця краще за будинок, де серце наповнене любов’ю і де кожен куточок землі заповнений змістом і спогадами.