Алла завжди мріяла про сім’ю. Потрапивши до дитячого будинку в 12 років, вона вже звикла до думки, що вона ніколи не матиме власного домашнього вогнища. Роки йшли, і мрія про сім’ю здавалася дедалі більш недосяжною. Але життя зробило сюрприз: Алла зустріла Ігоря, і незабаром вони одружилися. Вона була сповнена надій, але її свекруха, Людмила Петрівна, дивилася на неї крізь призму старих забобонів. “Ти у нас із дитбудинку, значить, незрозуміло , якого ти роду-племені,” – кидала вона, коли Алла намагалася допомогти по господарству.
Алла терпляче мовчала, але її серце стискалося від болю. Вона просто хотіла бути частиною сім’ї, про яку мріяла все життя. Минуло кілька років, і Людмила Петрівна поступово почала бачити, як Алла дбає про будинок, про Ігоря і навіть про неї саму, коли вона хворіла. “Ти завжди поруч, як рідна дочка,” – зізналася свекруха одного разу, коли Алла приносила їй ліки. “Я була неправа по відношенню до тебе.” Алла посміхнулася, стискаючи старечу руку у своїх.
“Ви моя сім’я, Людмило Петрівно. І я завжди буду з вами поруч.” З тих пір їхні стосунки поступово тепліли, і настав день, коли свекруха обняла Аллу і сказала ті слова, про які мріяла все життя: “Дочко, я така рада, що ти у нас є.” Ці слова стали для Алли свідченням того, що навіть найнеприємніший початок може призвести до теплих і щасливих стосунків. Вона зрозуміла, що сім’я – це не тільки кровні зв’язки, але й ті зв’язки, які ми створюємо самі, з любов’ю та терпінням.