У дитинстві вдома у Віктора завжди звучала музика. Піаніно стояло у центрі вітальні, і мати Віктора щодня грала на ньому, наповнюючи будинок мелодіями. Вона мріяла, щоб і її син став віртуозом, тож з дитинства Віктора змушували сідати за піаніно. Але йому не подобалося це заняття. Віктор бачив у піаніно лише джерело свого роздратування, бо він мріяв проводити час із друзями чи грати у футбол. Якось, коли йому було 14 років, Віктор, не витримавши, вибухнув: “Мамо, я ненавиджу це піаніно! Я більше не гратиму!” Мати намагалася його заспокоїти, але він був невблаганний.
“Ти не розумієш! Це не моє! Я більше ніколи до нього не доторкнуся!” — закричав Віктор і втік із хати. Роки минали, Віктор виріс і давно вже забув про свою обіцянку. Мати пішла з життя, залишивши порожній будинок та старе піаніно. Одного разу, коли Віктор вирішив розставити речі на місця, він натрапив на старий запис. На ньому була мати, яка грала на піаніно та співає. Цей момент наче зупинив час. Віктор згадав дитинство, вечори у піаніно, мелодії, які мати грала для нього. Сльози текли його щоками, коли він зрозумів, що втратив. Він підійшов до піаніно і ніжно торкнувся його. Мелодія, яку він грав, була невідточеною, зате максимально щирою.
Віктор згадав уроки, які мати давала йому, і зрозумів, що музика – це частина його душі. Наступного дня він записався на уроки з гри на піаніно. Він вирішив довести розпочату справу до кінця і стати таким же чудовим музикантом, яким була його мати. Через кілька місяців, коли Віктор уже професійно грав на піаніно, друзі та близькі зібралися навколо, слухаючи та насолоджуючись його грою. Один із друзів сказав: “Ти сильно змінився. Музика справді стала частиною тебе.” Віктор посміхнувся і відповів: “Це дар від моєї матері. Я нарешті зрозумів, що музика – це міст між минулим і сьогоденням, між мною та моєю матір’ю.”