Коли бабуся пішла з життя, мені та моєму братові, Сергію, довелося приїхати в село , щоб залагодити справи зі спадщиною. Ніколи не подумала б, що ця поїздка обернеться таким відкриттям… – Подивися, що я знайшов! — вигукнув Сергій , витягаючи зі старої шафи пачку старих паперів. Я підійшла ближче та розглянула документи про усиновлення дітей. Але що мене по-справжньому приголомшило, то це імена: вони були нам зовсім незнайомі. – Це що, жарт? — спитала я, не вірячи своїм очам. – Не схоже на жарт, – відповів брат, уважно вивчаючи папери. Ми переглянули всі документи, намагаючись зрозуміти, про що вони взагалі.
Але крім дати усиновлення та імен дітей там нічого суттєвого не було. — Може, бабуся просто прихистила дітей на якийсь час? – припустив Сергій. — Але чому ми про це ніколи не чули? – Здивувалася я. – І де тепер ці діти? Ми вирішили дізнатися подробиці та звернулися до місцевого архіву. Там нам сказали, що документи непідробні, і що наша бабуся справді всиновила двох дітей багато років тому. Проте жодної додаткової інформації вони не мали. Загадка не давала нам спокою, і ми вирішили звернутися до старожилів села. Один із них, старий Петро, розповів нам дивовижну історію. – Ах, це було давно, – почав він.
— Ваші бабуся та дідусь усиновили двох дітей після того, як їхні батьки загинули в аварії. Вони прожили тут кілька років, але потім поїхали до міста і більше ніколи не поверталися. — І що сталося з ними? – Запитала я. – Не знаю, – відповів дід Петро. — Але ваша бабуся завжди казала, що вони знайшли свою дорогу у житті. Ми зрозуміли, що бабуся хотіла захистити нас від цієї сумної історії, і вирішили поважати її рішення. Однак я завжди буду вдячна їй за те, що вона відкрила мені ще один бік свого неймовірного серця.