Лариса тяжко переживала прихильність матері до її старшого брата, Івана. У дитинстві вона доношувала одяг Івана, і їй часто говорили, що її головний обов’язок – вийти заміж і займатися сім’єю. Івану, навпаки, діставалося більше грошей і прав, оскільки він мав забезпечувати сім’ю, і мати його балувала, ніби мотивуючи його на це… Так вона вважала. Прагнучи довести свою спроможність, Лариса досягла успіхів у навчанні та професійній діяльності, проте, незважаючи на це, мати продовжувала наполягати на тому, щоб вона стала розсудливою.
Вони тоді жили разом, але Лариса прагнула заробляти достатньо, щоб з’їхати і, нарешті, перестати спати і прокидатися з думками про те, що її присутність у рідному домі – небажана. Іван, який залежив від матері, після весілля привів до їхньої спільної квартири свою нову дружину. Лариса, не витримавши їх утриманської поведінки, переїхала до кімнати у гуртожитку, яку могла собі дозволити. Навіть незважаючи на свої фінансові труднощі, пов’язані із житлом та іншими обов’язковими витратами, вона подарувала гроші на весілля Івана.
Якось, приїхавши в гості до матері, Лариса помітила, що та, як і раніше, виконує всі домашні справи, навіть у присутності невістки. Лариса порадила матері змусити Івана та його дружину жити окремо, але її пропозиції залишилися поза увагою. Незабаром у молодят народився син, і клопоту у новоспеченої бабусі побільшало.
Вона часто вимагала від Лариси допомоги, хоча Лариса вважала, що Іван та його дружина мають бути самостійними та взяти на себе відповідальність за свою дитину. На подив Лариса дізналася, що мати планує подарувати квартиру сину Івана. – Нехай тоді вони тобі й допомагають, – вперше сказала Лариса після чергової вимоги матері про допомогу, хоча вона сама незабаром пошкодувала за свої слова, почуваючи себе винною перед матір’ю.