«Іро! Ану спустись на подвір’я негайно! Подивися, що твоя невгамовна дочка зробила з моїм сином!» – пролунав грізний голос сусідки з двору, коли Іра вішала білизну сушитись. Жінка перервала свою роботу і попрямувала донизу. По її обличчі пробігла тінь занепокоєння. Її маленька Ліза, якій було лише п’ять років, завжди виявляла дивовижну турботу про слабких та беззахисних. Сусідка, Тетяна, стояла біля свого плачущого сина Вані, який дивився на своє подряпане коліно.
«Дивись, що твоя дочка зробила з моїм сином!» – сказала Тетяна, вказуючи на Ваню. Іра подивилася на Лізу, яка стояла поряд з маленьким, тремтячим цуценям. «Що у вас тут трапилося?» – Запитала Іра. Ліза ледве стримувала сльози. «Мамо, я тільки хотіла захистити цуценя. Ваня хотів його вдарити каменем!» Ваня обурився: «Він вкусив мене! Я просто хотів його відігнати!»
Тетяна зітхнула: «Ваня, ти не повинен був піднімати на цуценя руку. Але Ліза, ти теж не повинна була штовхати його». Іра нахилилася до дочки: «Ліза, розумієш, іноді треба спочатку поговорити, перш ніж діяти фізично. Але я пишаюся тим, що ти стала на захист слабкого». Ліза кивнула, очі ще були повними сліз. «Пробач, Ваня. Я не хотіла тебе так сильно щтовхати».
Ваня, підтягуючи свої штани, кивнув: «Я теж перепрошую, що хотів вдарити цуценя». Тетяна подивилася на Іру і сказала: «Мабуть, обидві наші дитини могли б вчинити інакше. Але головне, що ніхто серйозно не постраждав». Іра посміхнулася: «Так, і можливо, ця ситуація навчить їх бути більш терпимими і розуміють у майбутньому». Обидві жінки скористалися моментом, щоб пояснити дітям, як важливо поважати один одного і захищати слабких, але робити це з розумом та серцем.