У нашому будинку жив однокласник мого сина, відомий своєю харизмою та хитрістю. Він часто заходив до нас у гості, нерідко затримувався допізна і з різних причин: то забував ключі, то були потрібні деталі домашнього завдання. Він саме заходив, незважаючи на простіші варіанти, такі як простий телефонний дзвінок. Якось увечері замість хлопчика зненацька з’явилася його мама. Без попередження і досить пізно вона почала кричати на мене, вимагаючи зустрічі з моїм сином.
Ми з чоловіком були приголомшені її несподіваною агресією. Вона стверджувала, що наші сини були спіймані за вандалізмом у ліфті (вони малювали та писали нецензурні слова) та наполягала на тому, що мій син примусив її сина до цього. Намагаючись розрядити обстановку, я поцікавилася віком її сина, наголосивши, що обом хлопчикам по 13 років, і озвучила вголос свої думки, як один із них може примушувати іншого.
Наша гостя відповіла банальними звинуваченнями на адресу мого сина, наприклад, у тому, що він рік тому штовхнув однокласника або нещодавно кинув банку напою перед її очима. Було ясно, до загального висновку ми не дійдемо. Я запропонувала обом хлопчикам навести порядок наступного дня і наголосила, що несправедливо звинувачувати лише мою дитину. Після цієї сварки ні вона, ні її син більше не приходили до нас, і до нашого дому повернулися мир та спокій.