Ліза втратила своїх батьків у автокатастрофі. Це був жахливий день, який змінив її життя назавжди. Біль, самотність та гіркота стали її постійними супутниками. Намагаючись упоратися з травмою, вона вирішила записатися до групи підтримки для людей, які пережили тяжкі життєві втрати. На першій же зустрічі Ліза побачила молодика з глибокими, задумливими очима. Його звали Микита. Він втратив свою молодшу сестру внаслідок тривалої та тяжкої хвороби. “Привіт, мене звуть Микита,” – представився він, простягаючи руку Лізі. “Ліза,” – відповіла вона, намагаючись покращити свій настрій. З часом загальний біль та переживання зблизили Лізу та Микиту.
Вони часто спілкувалися після занять у групі, ділилися своїми почуттями та допомагали один одному справлятися з жалобою. “Знаєш, Ліза, коли я втратив сестру, я думав, що моє життя закінчено. Але спілкування з тобою допомогло мені зрозуміти, що життя все-таки триває”, – зізнався Микита. Ліза посміхнулася, відповівши: “Мені теж було так самотньо після втрати батьків. Але коли я зустріла тебе, то зрозуміла, що ми можемо допомогти один одному пройти через усе це.” Згодом їхні стосунки стали теплішими та близькими. Вони почали зустрічатися, проводили багато часу разом, відвідуючи кафе, кіно та просто гуляючи у парку. Якось, сидячи на березі річки і спостерігаючи за заходом сонця, Микита взяв Лізу за руку і сказав: “Я такий радий, що ми знайшли один одного.
Ти стала для мене справжнім світлом у цьому темному житті.” Ліза посміхнулася йому у відповідь і притулилася до його плеча. “Ми пережили багато, Микито. Але я вірю, що разом ми зможемо тепер подолати будь-які труднощі.” Згодом Ліза та Микита створили свою сім’ю, засновану на розумінні, довірі та, звичайно ж, любові. Незважаючи на їхнє минуле, вони знайшли щастя в сьогоденні, підтримуючи та піклуючись один про одного. Їхня історія стала справжнім натхненням для всіх членів групи підтримки, доводячи, що навіть після найважчих втрат можна знайти щастя та любов.