З ранніх моїх спогадів мені доводилося бачити лише тата. Він був для мене і татом, і мамою, і найкращим другом. Я пам’ятаю, як він вчив мене кататися на велосипеді, як читав мені казки перед сном. Але мами я не пам’ятала і це було болем для обох. Вона пішла з життя, коли мені було 2 роки. Якось, коли мені було 13, тато привів додому жінку. “Це Ксенія”, – представив він. Вона посміхнулася мені, і я побачила в її очах щирість. Але мені було складно прийняти її, адже в моєму серці ще жила пам’ять про маму, хоч я її й не пам’ятала.
“Привіт, люба,” – звернулася вона до мене, простягаючи руку. Я ввічливо посміхнулася у відповідь, але всередині відчувала збентеження та занепокоєння. Дні перетворилися на тижні, тижні на місяці. Ксенія намагалася побудувати зі мною довірчі стосунки, готувала мені улюблені страви, допомагала з домашніми завданнями, але я все одно відчувала певну дистанцію. Пройшло багато років. Мені вже було 25, і я усвідомила, що настав час щось міняти. Якось увечері я сіла поруч із батьком на дивані. “Тато, я… я знаю, що Ксенія хороша людина,” – почала я, –
“Але мені було так важко її прийняти.” Він узяв мене за руку. “Я розумію тебе, дочко. Але вона дійсно любить тебе. І я теж.” Я зітхнула. “Я знаю. Мені просто потрібен був час.” Наступного дня я вирішила зробити перший крок. Підійшовши до Ксенії на кухні, я обняла її. Вона була здивована, але її очі сяяли від щастя. “Дякую за все,” – прошепотіла я їй на вухо. Вона усміхнулася у відповідь. “Завжди рада допомогти, дочко.” З того часу між нами з’явився справжній зв’язок. Я зрозуміла, що сім’я – це не тільки кров, а й люди, які піклуються про тебе і люблять тебе таким, яким ти є.