Того понеділка я мав звичайний день, поки друг Володимир не зателефонував мені з проханням підвезти його до дитячого садка. Коли я приїхав, то побачив його з опухлим обличчям – результат минулого п’ятничного вечора. “Слухай, я в такому вигляді не зможу зайти до дітей. Чи не міг би ти зайти за моїм сином?” – попросив він. Я трохи розгубився, але погодився. Адже які можуть бути проблеми у такій справі? Зайшовши всередину, я зупинився біля дверей групи, звідки долинали дитячі голоси та сміх. Молода жінка побачила мене та підійшла. “Здрастуйте, ви до кого прийшли?” – Запитала вона з усмішкою. “Привіт, я за Сергієм, сином Володимира. Він мене попросив забрати його сьогодні,” – відповів я,
намагаючись не виглядати збентеженим. Вона посміхнулася: “А, Сергійко! Зачекайте хвилинку.” Поки вона йшла за дитиною, я не міг не помітити її витончену ходу і теплу, доброзичливу чарівність. Коли вона повернулася, поряд з нею був маленький хлопчик, який радісно кинувся мені на руки. “Ти хто?” – Запитав він мене з цікавістю. “Я дядько Андрій, друг твого тата. Сьогодні я тебе відвезу додому,” – відповів я. Поки я спілкувався із Сергійком, молода вихователька представилася: “Мене звати Ганна.” Ми обмінялися номерами телефонів, і я обіцяв зателефонувати. Наступного дня, коли я привіз Сергія до садка, Ганна і я домовилися про побачення. “Знаєш, я давно не зустрічалася з кимось,
хто б так дбав про своїх близьких”, – сказала вона мені за вечерею. “Влад – мій старий друг. І Сергійко – чудовий малюк. Я просто не міг залишити їх у біді,” – відповів я. Наші зустрічі стали частими, і незабаром я зрозумів, що закоханий у Ганну. Вона була щирою, доброю та розумною жінкою, яка любила свою роботу і дбала про дітей, як про своїх власних. Минуло кілька місяців, і наші відносини стали ще міцнішими. Влад часто жартував, що завдяки своєму опухлому обличчю я знайшов свою другу половинку. Але в глибині душі я знав, що то була доля.