Відмова моєї матері брати участь у житті онуків глибоко засмучує мене. Вона ставить на перше місце свою незалежність та особисте життя, наполягаючи на тому, щоб я справлялася зі своїми батьківськими обов’язками без неї. Відсутність її інтересу – це не лише про фізичну допомогу. Вона також є емоційно недоступною, часто
обриваючи наші телефонні розмови заради своїх справ. Коли вона шукає романтичного спілкування, обстоюючи своє право на щастя, мої діти прагнуть її уваги, ризикуючи втратити спогади про неї. Наш конфлікт досяг свого піку, коли я повідомила її про те, що вона явно нехтує своїми бабусиними обов’язками заради побачень – що призвело до зіткнення наших очікувань. Вона заперечувала мені, підкресливши свої минулі жертви та прагнення самореалізації, спростувавши моє уявлення про
її пріоритети. Я лише хочу, щоб вона поєднувала особисті захоплення з сімейними справами, оскільки побоююся, що емоційна дистанція може зруйнувати її зв’язок з онуками. Ця дилема змусила мене замислитися: чи варто наполегливо домагатися її участі чи шанувати її автономію? Чи є хоч якийсь баланс між сімейними зобов’язаннями та особистим щастям?