Після того, як ми з чоловіком придбали квартиру нашої мрії з трьома спальнями, наше життя, здавалося, ідеально налагодилося. Просторе планування було саме таким, як ми хотіли, і в наших дітей нарешті з’явилися власні кімнати. Пролетіли роки, і наша дочка Іринка оголосила про свої заручини з Дмитром – людиною, до якої ми самі придивлялися. Його багаті батьки не пошкодували грошей на весілля, навіть подарували подружжю нову квартиру. Незабаром після весілля Іринка покинула наш будинок.
Але вона завжди була поруч, особливо коли стала матір’ю близнюків, а пізніше і третьої дитини. Я дорожила кожною миттю, проведеною зі своєю родиною, що розширюється. Однак нещодавня розмова з Іриною вразила мене. Нарікаючи на обмеженість простору в їхній двокімнатній квартирі, Іринка запропонувала сміливе рішення: вони переїдуть у нашу квартиру побільше, а ми – у їх двокімнатну. Я була приголомшена не тільки її пропозицією,
а й сміливістю, що стоїть за нею. Ми з чоловіком пішли на жертви, щоби забезпечити наших дітей. Чи маємо ми тепер пожертвувати нашим кровно заробленим будинком через небажання дочки та її чоловіка йти на аналогічні жертви? Я глибоко замислилася, але мої інстинкти підштовхнули мене наполягти на своєму всупереч її, здавалося б, егоцентричному проханню.