Мені завжди здавалося, що втручатися в особисте життя своїх дітей неприйнятно. Але зараз, стоячи на кухні, я розуміла, що, можливо, настав час відступити від своїх принципів. Мій зять, Віктор, сидів за столом, повільно перемішуючи ложкою свій чай, а моя дочка, Ганна, розглядала щось у своєму телефоні. Життя моєї доньки з Віктором – це не те, про що я мріяла. Його мізерна зарплата на простій роботі та відсутність прагнення до чогось більшого змушували мене турбуватися. Я більше не могла мовчати.
“Вікторе, можна з тобою поговорити?” – Почала я, намагаючись пом’якшити голос. Він глянув на мене, здивовано піднявши брови. “Звичайно, що трапилося?” – його голос був спокійний, але в його очах я побачила обережність. “Я знаю, що це може здатися настирливим, але… не хотів би ти подумати про те, щоб знайти більш оплачувану роботу чи хоча б розпочати навчання для кар’єрного зростання?” – Мої слова звучали невпевнено, адже я намагалася не образити його. Віктор мовчки дивився на мене кілька хвилин, а потім зітхнув. “Я розумію вашу турботу, і ви маєте рацію. Я думав про це, але мені здається, я застряг. Мені потрібна мотивація, допомога у пошуку напрямку.”
Моє серце пом’якшало. “Я тут якраз для того, щоб допомогти, Вікторе. Можливо, ми можемо разом подивитися різні курси або навіть спланувати кар’єрний шлях. Що ти думаєш про сферу IT? Зараз це дуже затребувано.” Він усміхнувся, і це була перша усмішка, яку я бачила на його обличчі за довгий час. “Звучить як початок чогось нового. Дякую, що не залишаєте мене у біді.” На той момент я зрозуміла, що іноді втручання – це не про зловживання контролем, а про пропозицію підтримки та спрямування. Моя дочка підморгнула мені, коли побачила блиск у очах свого чоловіка. Та й у її очах була подяка та надія. Я завжди знала, що ми всі разом впораємося з будь-якими викликами, які на нас чекають.