Коли старшій сестрі виповнилося двадцять років, батьки подарували їй машину. Це була велика подія в нашій сім’ї, і я, звичайно, дуже тішилася за неї. У той же час це посіяло в мені надію. Адже через рік, коли мені виповнилося дев’ятнадцять і я отримувала права водія, я таємно розраховувала на подібний подарунок. Настав день мого народження, і я була сповнена передчуття. Однак замість ключів від машини я отримала лише букет квітів, а також обіцянку підтримки та допомоги у майбутньому.
Розчарування охопило мене, хоча я намагалася не показувати свої почуття. Увечері того ж дня я не стрималася і вирішила висловити побоювання батькам. “Мамо, тату, я не хочу здаватися невдячною, але не можу зрозуміти, чому в день народження сестри ви подарували їй машину, а мені – лише обіцянки?” – Запитала я, намагаючись тримати себе в руках. Мої батьки обмінялися поглядами, перш ніж мама відповіла: “Ми розуміємо твоє розчарування, люба. Але наші фінансові обставини змінилися за останні кілька років. Ми дуже хотіли б подарувати тобі машину, але зараз просто не можемо собі цього дозволити.” Тато додав: “Ми дійсно віримо в тебе і хочемо підтримати у всьому.
Ми допоможемо тобі з покупкою машини, коли будемо в стабільнішому становищі.” Після цієї розмови я усвідомила, що мої образи були марними. Мої батьки робили все можливе, щоб підтримувати нас обох, незважаючи на зміни у нашому сімейному житті. Я відчула подяку за їхню чесність та любов, зрозумівши, що матеріальні подарунки не стоять на першому місці. Цей момент зміцнив наші сімейні узи і навчив мене цінувати те, що в нас є, а не те, чого нам не вистачає.