Все наше село було здивоване, коли одна молода наречена кинула нареченого біля вівтаря – і це рішення знайшло відгук і в мені, адже колись я теж пішла за своїм серцем всупереч громадським очікуванням. Я теж вийшла заміж молодою, у 18 років, захопившись любов’ю, величною, як у кіноромані. Ми розпочали наше спільне життя у квартирі моєї бабусі, впевнені у щасливому майбутньому, підтримувані обома нашими сім’ями. Але незабаром настала реальність: Макар віддав перевагу друзям своїй родині, залишивши мене і нашу дочку Ганну без уваги. Згодом небажання Макара працювати посилилося. Я одна підтримувала нас, працюючи у ветеринарній клініці, а потім на фермі,
де мені запропонували житло та кращу зарплату. Макар неохоче переїхав з нами, але його невдоволення було відчутним щодня, і незабаром він поїхав назавжди, лише пізніше звернувшись до мене з проханням позичити гроші. Я відмовила йому. Тим часом наш сільський бригадир Микита планував одружитися з молодою дівчиною-агрономом, яка, незважаючи на його любов та відданість, залишалася на відстані. Коли вона зникла за годину до весілля, залишивши Микиту спустошеним та у тяжкому фінансовому становищі через організацію церемонії, він звернувся до мене за втіхою. Микита запропонував мені шлюб з розрахунку,
знаючи, що, хоча ми й не любили один одного, зате обидва прагнули стабільного сімейного життя. Після обмірковування протягом кількох хвилин я погодилася. Наш шлюб, створений не з пристрасті, а з практичності, несподівано розквіт у щире та любляче партнерство. З роками ми виростили двох дітей і збудували життя, наповнене маленькими повсякденними радощами. Згодом розмови в селі стихли, але задоволеність нашої родини залишилася свідченням несподіваних шляхів, що ведуть до щастя.