“А як, Людо, ми ділитимемо будинок?” – спитала свекруха, яка приїхала з сусіднього села підтримати сина. “Який будинок? Мамо, ти ж знаєш, що будинок був збудований лише на мої гроші, Анатолій нічого не вносив”, – відповіла Люда. “Не знаю”, – відповіла свекруха, – “поки ти була за кордоном, він виховував доньку. Будинок був куплений під час вашого шлюбу, тому ми можемо вирішити це полюбовно або зустрітися в суді”. Люда дуже змінилася після переїзду до Італії.
Зникла сільська дівчина, на зміну їй прийшла стильна витончена жінка, яка навіть говорила з елегантністю. Так, Італія змінила її, але не стерла гіркоти від свекрухи, яка так і не пробачила Люді її від’їзд два десятиліття тому. “Я ніколи не пробачу тобі, що ти зруйнувала життя мого сина. Ти власноруч все загробила”, – зневажливо кинула якось свекруха. Люда поїхала до Італії за потребою, втомившись триматися за чоловіка, який дбав лише про себе. Свекруха звинувачувала її в занепаді Анатолія, незважаючи на те, що він сам зробив вибір, що привів його до цього.
Через двадцять років Люда збудувала великий будинок, у якому жили її дочка та зять. Анатолій, з роками опустившись ще нижче, вирішив, що хоче розлучитись, щоб претендувати на частину її майна. Його мати підтримала цю ідею, наполягаючи на справедливій частці для сина. Люда була непохитна. “Я побудувала цей будинок. Якщо я дам йому гроші, він їх просто витратить і вимагатиме ще”, – думала вона. Усвідомивши свою помилку в тому, що спочатку не залишила йому законну частку, Люда постала перед дилемою, як захистити своє нажите непосильною працею майно.