Я живу на пенсію, кожна копійка у мене на рахунку, але коли мова заходить про сина, моє серце стає неймовірно м’яким. Сергій, моя єдина дитина, часто звертався до мене за фінансовою допомогою. Я без вагань діставала гаманець, навіть не питаючи, куди йдуть гроші. Якось осіннього вечора, коли я сиділа за чаєм, розмірковуючи про те, як би розподілити свої скромні заощадження, мені знову зателефонував Сергій. Його голос звучав напружено: “Мамо, вибач, що турбую, але нам знову потрібна твоя допомога. Можеш позичити трохи?” Як завжди, я погодилася, але цього разу щось у мені натиснуло.
“Сергію, а чому вам так часто потрібні гроші? Адже ви обоє працюєте.” Настала пауза, потім він зітхнув: “Мамо, вона не працює, їй вони потрібніші.” “Як це не працює? Вона здорова і сповнена сил. Чому я повинна її утримувати?” Мовчання з його боку було досить інформативним. Наступного дня я вирішила відвідати сина з невісткою без попередження. У їхній квартирі було затишно та тепло. Моя невістка, Іра, сиділа на дивані, занурена в читання. “Привіт, Іро. Можна з тобою поговорити ? Чому ти не працюєш?” Вона трохи зам’ялася:
“Я намагалася знайти роботу, але в мене нічого не виходить. Сергій сказав, що поки що не варто хвилюватися.” Я зітхнула, усвідомлюючи, що серце мого сина зайняте її добробутом. Але мені стало ясно, що настав час ставити свої фінанси і свої інтереси на перше місце. “Слухайте, я завжди допомагатиму вам, коли це дійсно необхідно, але я також повинна піклуватися і про себе. Мені здається, час нам усім взятися за голову і попрацювати над нашими фінансами.” Іра кивнула, показуючи розуміння, і в той момент я усвідомила, що настав час вчити їх самостійності – жорсткими методами.