Коли моя мама завершила розповідати все це, я уважно дивилася на її обличчя, освітлене мерехтливим світлом каміна. Зважаючи на все, їй було нелегко згадувати ті дні. “Мамо, як ти змогла все це пережити?” – Запитала я, обхопивши її руки своїми. “Люба, ми завжди повинні пам’ятати, що життя непередбачуване і іноді справедливе,” – тихо відповіла вона, посміхаючись крізь смуток. Я ще була надто маленькою, щоб пам’ятати батька. Він пішов з життя надто рано, залишивши по собі не лише сімейні спогади, а й чимало майна:
квартири, дачі, підприємства. Без заповіту. Мої тітки, його сестри, відразу ж скористалися цим, звернувшись до суду і, на жаль, домігшись свого, залишивши нас з мамою без нічого. Ми поїхали у село, до батьків. “Але, мамо, а як це все вплинуло на них?” – Невпевнено запитала я, думаючи про тіток. “Іронія життя, моя дорога. Одна з твоїх тіток втратила своє щастя, коли її чоловік почав пити… У результаті його відвезли в диспансер для лікування алкоголізму. А діти іншої тітки вибрали шлях, який привів їх до жахливого життя та в’язниці”.
– Розповіла мама. Смуток заповнив кімнату, і я відчула тяжкість її слів. Це було нагадуванням про те, що дії мають наслідки, а жадібність породжує лише руйнування. “Ти віриш у карму, мамо?” – Запитала я, піднявши на неї очі. “Так, вірю, що життя повертає нам все, чи то добре, чи то погане. Ми тут, у селі, знайшли свій мир. І хоча ми втратили багато чого, зате здобули щось цінніше — один одного і спокій.” Її слова звучали втішно. Я притиснулася до неї ближче, відчуваючи тепло та безпеку, які тільки мама могла подарувати. Саме в той момент я зрозуміла, що, незважаючи на всі труднощі, ми змогли зберегти найголовніше нашу сім’ю і нашу любов.