З дитинства я завжди був поряд з Антоном – моїм так званим найкращим другом. Ми виросли разом, але згодом я почав помічати, що наша дружба перетворилася на нескінченний цикл моїх рятувальних місій для нього. Його безтурботний спосіб життя і схильність до неприємностей стали частиною моєї повсякденності. “Ти де? Знову в барі?” – часто питав я, дзвонячи йому пізно ввечері. “Так, приїдеш за мною?” – легковажно відповів він, ніби це було зрозумілим. Я витягав його з бійок, коли він не міг утримати свій язик за зубами,
і забирав з барів, коли він перебирав з алкоголем. Щоразу я казав собі, що це востаннє, але потім знову поспішав на допомогу. Якось, сидячи в нічному кафе після чергового порятунку, я зрозумів, що дружба з Антоном стала односторонньою. “Ти ж розумієш, що я роблю це тому, що дбаю про тебе?” – спитав я його, шукаючи хоч якусь щирість в його очах. “Звичайно, ти ж мій друг. Я завжди можу на тебе покластися,” – відповів він, але в його голосі не було жодної подяки. У цей момент я зрозумів, що він просто приймав мою доброту.
Я був для нього не другом, а зручною опорою, яка завжди підставляла плече у скрутну хвилину. Я відчував себе використаним та невидимим. З того часу я почав ставити кордони. Я перестав відгукуватися на його нічні дзвінки та заклики про допомогу. Це було непросто, але потрібно для мого власного душевного спокою. Стосунки з Антоном охололи, але це дозволило мені засвоїти важливий урок: справжня дружба – це взаємність, а не одностороннє жертвопринесення. Я навчився цінувати себе та свій час, і відтепер не дозволяв іншим використовувати мою доброту у своїх цілях.