Гуляючи якось вулицею, я помітила стареньку, яка сиділа на лавці, обливаючись сльозами. Її безпорадність пробудила в мені співчуття, і я, без вагань, підійшла до неї. “Що сталося, чи можу я вам допомогти?” — обережно спитала я, сідаючи поряд. Бабуся підняла на мене заплакані очі і промимрила щось про те, що вона заблукала. З кожним словом ставало все ясніше, що вона страждає на часткову втрату пам’яті і не може згадати, як повернутися додому. Намагаючись її заспокоїти, я запитала: “Можливо, ви пам’ятаєте щось поряд з вашим будинком, якесь знакове місце?” Вона задумалася, а потім почала розповідати про якусь відому будівлю в цьому районі.
Я одразу зрозуміла, про яке місце вона говорить. Підтримуючи її під руку, я обережно відвела її до цієї будівлі. На місці я почала розпитувати перехожих та працівників прилеглих магазинів, чи не впізнають вони стареньку? Через деякий час одна з продавщиць дізналася її і зраділа: “О, це ж тітка Еля! Я зараз подзвоню її внучці!” За кілька хвилин прибігла молода дівчина, задихаючись від поспіху та хвилювання. Побачивши свою бабусю в безпеці, вона обійняла її, а потім звернулася до мене з вдячністю: “Дякую вам величезне! Як я можу вам віддячити? Може, грошима?” Але я відмовилася, посміхнувшись: “Не потрібно нічого. Я рада, що змогла допомогти.” Щастя на обличчях бабусі та онуки було для мене найкращою нагородою. Ідучи, я відчувала глибоке задоволення від свідомості зробленої доброї справи.