Мій чоловік завжди мріяв про власний будинок, а я дуже хотіла переїхати до столиці в пошуках роботи. У результаті ми знайшли економічно вигідну альтернативу: за годину їзди від міста була ділянка землі з напівзруйнованим будинком. Макар, мій чоловік, уже давно придивлявся до цього покинутого будинку. Незважаючи на те, що у нас був запасний варіант у місті – трикімнатна квартира, успадкована від бабусі – нас приваблювала ідея жити ближче до природи.
Друзі та родичі підтримали наше рішення, запевнивши нас, що Макар впорається з поїздками на роботу, та й мені не доведеться працювати в найближчому майбутньому. Я теж мріяла про велику родину… Однак моя свекруха була вражена: вона не очікувала, що її син прийме сільське життя. Тим не менш, Макар перераховував усі вигоди, які ми отримаємо від цього кроку. Будівництво будинку зайняло два роки, а згодом ще рік ремонту. На той час, коли нашій дочці виповнилося 3 роки, ми переїхали до нашого нового сільського будинку.
У міру того, як наша сім’я зросла з народженням сина, ранні від’їзди Макара та пізні повернення стали звичною справою. Керувати будинком стало непросто, і ми найняли дядька Тараса, який значно полегшив мої обов’язки. Несподівано батьки Макара теж купили будинок у селі. Тепер вихідні мого чоловіка почали обертатися довкола допомоги його батькам. Я залишалася сама з дітьми, незважаючи на допомогу дядька Тараса. Згодом моє розчарування ситуацією зростало, кульмінацією якого стала конфронтація щодо постійних вимог з боку батьків чоловіка та їхнього впливу на наше сімейне життя.
Я була непохитною в тому, щоб повернутися до міста з дітьми або змусити Макара скоротити свої візити до батьків. Зрештою моя позиція була неправильно витлумачена як обмеження допомоги Макара його батькам, що призвело до сімейної напруженості. Незважаючи на почуття образи, я тепер сповнена рішучості переїхати до міста. Навіщо мені це непотрібне напруження, яке батьки Макара наклали на нашу сім’ю.