Я завжди захоплювалася Танею. Вона була тією дівчиною, яку неможливо було не помітити: яскрава, товариська, та, до якої тяглися люди. У нашому маленькому містечку вона відома всім: і дорослим, і дітям, і чоловікам, і жінкам. Тому, коли вона оголосила, що виходить заміж за Вадика, багато хто був здивований. Вадик був повною протилежністю Тані: тихий, непомітний, безперспективний в очах багатьох, який ще й живе з мамою. “Як вона могла вибрати його?” – шепотіли люди. І я, зізнаюся, теж ставила це питання. Якось, не витримавши, я запитала її про це прямо. Ми сиділи в кафе, насолоджуючись кавою, коли я обережно торкнулася цієї теми. “Таня, вибач за нахабство, але… чому Вадик?
Ти ж могла вибрати кого завгодно, а обрала його. У чому справа?” Таня посміхнулася, її очі заблищали теплом. “Знаєш, я давно зрозуміла, що щастя не в блиску і не в тому, хто здається кращим вибором для всіх. Вадик… він справжній. Поряд з ним я почуваюся собою, він змушує мене сміятися, підтримує мої найбожевільніші ідеї і любить мене такою, якою я є. Любов не про те, що зовні, а про те, що всередині, про те, як ти почуваєшся поряд з людиною. Її слова змусили мене замислитись. Справді, ми так часто судимо по зовнішності чи тому, що здається правильним з погляду суспільства, забуваючи, що справжнє щастя криється у глибині душі й у теплі, яке походить від іншої людини. Таня і Вадик показали всім, що кохання не слідує стереотипам. Їхня історія нагадала мені, що щастя – це вибір, який ми робимо щодня, обираючи бути з тим, хто робить нас по-справжньому щасливим.