У нашій сім’ї завжди панувала незвичайна атмосфера. Мама була найбільшим каменем усієї основи, підтримуючи нас з братом і тримаючи наш маленький світ на своїх плечах. Наш батько, хоч і був присутній фізично, був відсутнім емоційно. Його світ крутився навколо вечорів із друзями та відвідувань місць, про які мама завжди говорила з невдоволенням. Коли мама оголосила про своє бажання подати на розлучення, це стало для нас з братом справжнім ударом. Не тому, що ми були щасливі бачити наших батьків разом у такій токсичній ситуації, а тому, що турбувалися про маму. “Мамо, тобі вже 47. Ти впевнена, що це правильне рішення?” – спитав брат, коли ми зібралися обговорити цю важливу справу.
Я підтримав його: “Може, варто ще раз подумати? Розлучення в такому віці… це серйозний крок.” Мама подивилася на нас з усмішкою, в якій промайнула тінь смутку. “Я розумію ваші побоювання. Але хіба я заслуговую провести залишок свого життя в тіні людини, яка не цінує ні мене, ні моїх дітей? Хіба не час мені подумати про власне щастя?” Її слова змусили нас замислитись. Ми завжди бачили маму як нескінченне джерело сили та підтримки, але ніколи не замислювалися про те, чого вона хоче для себе. “Ти маєш рацію, мамо. Ми просто турбуємося про тебе”, – сказав я, відчуваючи, як мій опір тане з кожною хвилиною. З того часу ми вирішили підтримати маму в її рішенні. Розуміння того, що вона прагне власного щастя і заслуговує на те, щоб жити повноцінним життям, допомогло нам змиритися з її рішенням. Зрештою, сім’я – це не просто проживання під одним дахом, а підтримка та розуміння, навіть якщо шляхи іноді розходяться.