Мені вже за вісімдесят років. Вдівець. Вже десять років, як я мешкаю один. Діти вже дорослі, мають свої сім’ї. У кожного своє життя. Я живу на одну лише пенсію, проте половина з неї йде на купівлю ліків. Грошей не вистачає. Якось, проходячи повз автостанцію, я побачив, що люди прямо на вулиці продають деякі свої речі. Дехто продає старі книги, дехто продає речі зі свого будинку. Дорогою додому я подумав, що таким чином я зможу заробити трохи грошей. Коли я прийшов додому, почав оглядати свої речі з надією знайти щось, що можна продати. Мій погляд зупинився на медалях, які я отримав під час своєї служби.
Я знаю, що багато хто продає свої медалі. Рішення прийшло само собою – завтра понесу продавати свої медалі. Спочатку мені було ніяково, а потім я згадав, що давно нічого нормального не їв. Тому відкинув усі свої сумніви, розстелив покривало на землі і розклав свої медалі. До мене підійшла молода жінка і подивилась на медалі. Вона мене спитала звідки я їх узяв. Я їй розповів про свою історію та додав, що мені просто не вистачає коштів для того, щоб купити продукти. Наприкінці своєї розповіді я відчув, що ось-ось розплачуся, тож замовк. Жінку звали Марія, і вона сказала, що нічого в мене не купить, проте допоможе мені . Повідомила, що я можу зібрати весь свій товар та попросила піти за нею.
Ми пішли до найближчого супермаркету, і Марія сказала, щоб я не соромився і вибрав те, що мені потрібно з продовольства. Мені стало дуже ніяково, але потім я попросив її купити деякі крупи, макарони, цукор, яйця, хліб. У продуктовий кошик Марія поклала ще сосиски, пачку печива та вафлі, а також зефір. Потім Марія розрахувалася за це на касі і спитала, де я живу. Я жив недалеко. Марія довела мене до дому та дала мені гроші. Залишила мені свій номер телефону і сказала, що я можу до неї звертатися у разі потреби. Я щиро подякував молодій жінці. Наприкінці Марія сказала, що зробила це на подяку за те, що я свого часу захищав нашу землю.