Анастасія і Костянтин стояли на порозі свого будинку, дивлячись у слід автобусу, який відвозив їхнього єдиного сина, Олексія, у велике місто на навчання. Обидва вони відчували суміш гордості та тривоги, але для Анастасії це розлучення здавалося нестерпним. “Як же ми тепер без нього?” – насилу видавила вона крізь сльози, коли автобус зник з поля зору. Костянтин обійняв її за плечі, намагаючись знайти слова втіхи. “Він же не поїхав назавжди, кохана. Це його шанс побудувати майбутнє.” Але Анастасія не могла стримати сліз. “Я знаю, знаю… Просто будинок без нього здається таким порожнім.” Вечори стали особливо важкими для Анастасії.
Вона звикла, що їхня хата завжди наповнювалася сміхом і голосами, а тепер тиша здавалася їй нестерпною. Костянтин робив усе можливе, щоб підтримати дружину, наповнюючи їхнє житло новими турботами та маленькими радощами. Одного вечора, коли Анастасія знову сумувала біля вікна, Костянтин підійшов до неї з маленьким сюрпризом – альбомом з фотографіями Олексія від раннього дитинства до недавніх днів. “Давай згадаємо всі добрі моменти, які ми провели разом. Олексій завжди з нами – навіть якщо фізично він зараз далеко”, – тихо сказав Костянтин, перегортаючи сторінки.
Цей жест допоміг Анастасії по-новому подивитись на ситуацію. Вона усвідомила, що їхній син виріс і починає свій власний шлях, і це – природний процес життя. “Ти маєш рацію, кохання моє. Ми повинні бути сильними заради нього і підтримувати його, навіть якщо це важко,” – сказала вона, посміхаючись крізь сльози. З того часу подружжя знайшли новий спосіб бути близькими з сином, незважаючи на відстань. Вони регулярно спілкувалися по відеозв’язку, ділилися новинами та планами, чим зробили розлуку менш болючою. Життя поступово увійшло у своє русло, але тепер у їхньому домі панувало нове відчуття єдності та гордості за свого сина.