Той день розпочався як звичайний сімейний пікнік на нашій дачі. Сонце світило яскраво, птахи співали, і повітря було наповнене ароматом шашликів. Бабуся і дідусь, мої дві тітки та дядько зі своїми сім’ями – всі ми зібралися разом, щоб насолодитися днем та компанією один одного. Все йшло чудово, поки не почалася та нещасна розмова. Тітка Марина, завжди схильна до спірних ідей, раптом сказала: “Тільки подумайте, скільки грошей ми зможемо отримати, якщо продамо дачу. Ми могли б поділити все порівну між сім’ями.” Миттєво настала напружена тиша. Дідусь, який десятиліттями дбав про це місце, аж зблід. “Продати дачу? Але це ж наша сімейна історія, наші спогади”, – заперечив він. Тітка Олена, завжди прагматична, підтримала Марину: “Але ж ми майже не використовуємо її.
Давайте будемо реалістами.” Суперечка швидко розгорілася. Дядько Сергій намагався запропонувати компроміс, але емоції зашкалювали. Слова переросли у крики, а крики – у образи. Я стояла збоку, відчуваючи, як серце стискається від горя. Цей будинок був частиною мого дитинства, місцем, де всі ми збиралися і були щасливі. “Невже гроші важливіші за наші спогади?” – Запитала я, але мій голос потонув у морі інших голосів. До вечора, коли пікнік закінчився, було ясно, що нічого вже не буде, як раніше. Ми розходилися, уникаючи поглядів один одного, і я запитувала себе: чи зможемо ми колись знову зібратися разом як сім’я? З того часу минуло багато часу: дача залишається непроданою. Можливо, це нагадування про те, що деякі речі цінніші за гроші. Але сімейну єдність, яку було втрачено з того дня, відновити буде набагато складніше.