Анжела Петрівна сама виховувала свого сина Арсенія після того, як батько хлопчика, Владислав, дізнався про вагітність Анжели і відмовився визнавати батьківство. За допомогою матері Анжела ледве справлялася в провінційному містечку, де можливості працевлаштування були невеликі, особливо для матері-одиначки. Кончина бабусі Арсенія, коли йому було 6 років, спонукала Анжелу переїхати в обласний центр у пошуках кращих перспектив, продавши все своє майно і оселившись спочатку у родичів. Вона знайшла роботу, Арсеній пішов до школи, а згодом вони купили невелику квартиру.
Через 13 років Арсеній вже мав свою сім’ю, але продовжував отримувати постійну підтримку матері, навіть якщо вона скупилася на власні потреби, носила старе пальто і неодноразово ремонтувала одну і ту ж пару черевиків. Жінка жертвувала собою, допомагаючи Арсенію оплачувати сімейні витрати та роблячи свій внесок у його кредит на квартиру. Однак після того, як внаслідок нещасного випадку Анжела втратила працездатність, Арсеній запропонував їй продати свою квартиру, щоб закрити його іпотеку, та переїхати до них. Але ця угода була виконана лише на половину:
коли іпотека була закрита, Арсеній став скаржитися на незручності і в результаті перевіз Анжелу до будинку для людей похилого віку. За три роки перебування Анжели в цій установі Арсен жодного разу не відвідав її. Як би там не було, Анжела порозумілася з Антоном Павловичем – колишнім морським капітаном, у якого були проблеми зі здоров’ям. Літні люди якийсь час лежали в одній клініці. Вони покохали одне одного, побралися і почали жити у квартирі Антона. Тепер Анжела приділяла йому ту турботу та ніжність, які колись дарувала своєму синові.