Мені завжди здавалося, що минуле пішло назавжди, але одного разу воно постукало в мої двері. Та сама жінка, яка колись залишила нас із батьком заради життя, сповненого блиску та розкоші, повернулася. Моя мама… “Привіт” – було все, що вона сказала, стоячи на порозі мого будинку. Її погляд був сповнений жалю, але чи міг я довіряти цим емоціям? Я довго мовчав, не знаючи, що відповісти. У моїй голові кружляли спогади про ті дні, коли ми з батьком намагалися зібрати себе по шматочках після її відходу. “Навіщо ти тут?” – спитав я, нарешті,
намагаючись приховати тремтіння в голосі. “Мені потрібна твоя допомога”, – почала вона, уникаючи мого погляду. – “Життя обернулося не так, як я очікувала. Я втратила все і тепер прошу у тебе притулку.” У її голосі відчувалася відчайдушність, але в моєму серці вирували змішані почуття. З одного боку, це моя мама, найрідніша людина. З іншого – вона завдала стільки болю… “І ти думаєш, я просто відчиню тобі двері у своє життя після всього, що було?” – Мої слова були різкими, але я не міг стримати цей вихор емоцій. Вона опустила голову,
і я побачив сльози на її щоках. “Я зрозумію, якщо ти не зможеш пробачити мене. Просто знай, що я щиро жалкую про свої рішення.” Ми стояли мовчки, поки я зважував своє рішення. Вибачити її означало відкрити старі рани – але й дати шанс на лікування. “Заходь,” – сказав я, відступаючи вбік. “Але ми почнемо з чистого аркуша. Тобі доведеться заслужити місце в цьому будинку і в моєму серці.” Так почався новий розділ нашого життя, сповнений надій та випробувань. Але в глибині душі я знав, що ухвалив правильне рішення.